Уляна Кузик: найвище досягнення - це не промовляти гучні слова, а жити згідно з ними.
Революція Гідності 2013-2014 років змінила життя багатьох із нас! Незважаючи від місця перебування в ті дні української історії, увага кожного була прикута до Майдану Незалежності та боротьби українських громадян за свої права.
Активна участь в подіях, які сколихнули світ, не оминула і українську діаспору чи не у кожному куточку світу. Постійні мітинги біля посольств РФ, на центральних площах європейських міст, збір гуманітарної допомоги для активістів та безпосередніх учасників на Майдані - стало нормою та необхідністю для кожного українця за кордоном.
Corteo Nazionale contro l'aggressione russa in Ucraina. Рим
Історія волонтерства Уляни Кузик також почалась із Революції Гідності. Тоді компанія молодих дівчат почала відправляти перші посилки в Україну. Сьогодні ж за тендітними плечима роки допомоги не лише учасникам Майдану, але й українській армії, людям з обмеженими можливостями, сім'ям АТОвців, будинку пристарілих, дитбудинкам. Дівчина є начальницею управління постачання добровольчого корпусу «Правий сектор», під її опікою і бойові підрозділи, і поранені, і їх жінки та діти!
На місцевих виборах 2020 в Україні балотувалась до Львівської міської ради від партії «Громадянська позиція». Виключно в цілях посилити власні можливості у волонтерській діяльності, адже добре розуміє, як багато людських проблем можна вирішити на місцях, правильно підготувавши законопроект і проголосувавши за нього.
Перемогти так і не вдалось, та Уляна продовжує працювати на благо українцям пліч-о-пліч з однодумцями, готуючи нові проекти. Поза тим разом з чоловіком виховує двоє дітей, які народились в Італії.
Чим живе сьогодні та які плани на майбутнє у нашої героїні, дізнавалась Світлана Олексійчук.
Ви потрапили на Апенніни у підлітковому віці. Як сталось так, що довелось змінювати країну та як складалась ваша доля на чужині?
В Італію я приїхала, коли мені було тринадцять років, то була поїздка до мами на море. Літо закінчилось та я вирішила не повертатися. Спочатку дуже тягнуло додому, як і всіх заробітчан, а потім звикла.
Згодом мені знайшли роботу – я була нянькою двох дітей, через деякий час доглядала вже трьох малюків.
Вони допомогли мені швидко вивчити мову та адаптуватись. Навчання продовжила в Неаполі, відвідуючи вечірню школу.
В Неаполі з 2014 року ви активно займались волонтерською діяльністю. З чого все почалось? Як до цього можуть долучитись ті українці в Італії та Україні, які вперше зараз почують про таку можливість?
Все почалося буремного 2014 року. Так сталося, що мені потрібно було приїхати в Україну, помер мій батько, я летіла на похорон. Літак приземлився не у Львові, а в Києві. Я на власні очі побачила події, які відбувалися на Майдані. Це мене змінило назавжди.
Звичайно, я знала про все, що відбувається на батьківщині, старалася допомагати нашим військовим ще в Італії. Мої діти ходили в українську школу щосуботи, де ми часто організовували збір благодійної допомоги, але тоді не було такого усвідомлення ситуації, як після побаченого особисто мною.
У 2016 році я вперше поїхала на Схід разом з іншими волонтерами. Після того, як повернулась, вирішала створити свою благодійну організацію. Я часто буваю в Італії, тому зв’язок з волонтерськими організаціями там в мене на пряму.
"Кожного року ми робимо дітям наших захисників, малозабезпеченим та багатодітним сім'ям свято Миколая. Цього року у зв'язку з карантином ми вирішили передати діткам подарунки додому. У нашому списку цього року діти наших добровольців ДУК ПС з Львівщини. Хто має бажання стати разом з нами помічниками святого Миколая будемо щиро вдячні. Збираємо до 17 грудня 2020 року іграшки, канцтовари, солодощі і т.д.." - Благодійний Фонд "Уляни Кузик".
Хочу сказати, що просто жити в Україні та любити її, розмовляти на українській мові – це ще не патріотизм. Це просто норма для кожного громадянина своєї країни. З кожним днем я переконуюсь, що патріотизм – це робити конкретні справи для своєї Батьківщини, для її зміцнення та розвитку, впевнено та рішуче виступати проти тих, хто її руйнує та завдає їй шкоду.
Я не можу піти на війну та боронити наші землі так, як зараз це роблять наші хлопці та дівчата на сході України. Але я знаю що можу зробити багато чого корисного для своєї батьківщини і в тилу. Знаю що таких є багато! І немає різниці де ти зараз, в Україні чи за її межами. Головне що є такі люди де б вони не були. Вірю в нашу перемогу! Слава Україні!
Уляно, ви балотувались до Львівської міської ради від «Громадянської позиції». На жаль, не перемогли. Чому вирішили йти в політику, які цілі ставили перед собою та, як продовжите реалізовувати задумане без мандата?
Скажу відверто, я не планувала «йти в політику». Знаєте, одразу після повернення в Україну мені навіть пропонували балотуватися до Верховної Ради, та я відмовилась.
Зараз вже маю чималий досвід у волонтерській діяльності, то можу впевнено сказати, що без політики - в нас ніяк. Дуже багато залежить від впливу депутатів, від їх рішень, від того чи совісно вони захищають інтереси тих, хто їх делегував до міської ради.
Мене просили люди, яким я допомагала, спробувати свої сили, так я і наважилась. Те, що не пройшла, мене не здивувало, але й не розчарувало. Я і без мандата буду продовжувати свою роботу. Буду старатися слідкувати як виконуються передвиборчі обіцянки тих, які стали депутатами.
Уляно, а як в Італії працює депутатський корпус, ви порівнювали їх роботу?
О, вони в Італії значно краща ситуація. По-перше, вони там працюють за зарплату. Мене завжди дивувало чому в Україні всі так «рвуться» стати депутатом на волонтерських засадах. Тепер я розумію, що так вони лобіюють свої інтереси. Так не мало б бути. По-друге, їх часто запитують чи все виконано. В нас чомусь забувають про всі обіцянки аж до наступних виборів.
Після повернення в Україну, не виникло розчарування чи відчуття відчаю, наче, що не роби, нічого не міняється? Адже ви довго прожили в Італії, менталітет, швидше за все змінився.
Якщо чесно, то в Італії мені жилося значно легше. Так, я важко працювала, але я не мала ніяких проблем з людьми, які були поряд, чи це українці, чи це італійці.
В Україні ритм життя зовсім інший, тут все відбувається швидше, в мене майже немає вихідних. Я постійно в русі. Добре, що моя сім’я мене повністю підтримує і допомагає. Інколи опускаються руки, але я згадую тих хлопців, яким набагато важче, там – на війні.
Уляна з чоловіком Юрієм Кузиком
Неаполь – дуже суперечливе місто. Я б сказала, досить небезпечне. Можу припустити, що воно неодмінно вас загартувало. Це так?
Ні, мені там було зовсім нестрашно. Неаполь – то мій другий дім. Тим більше, що я жила та працювала в спокійному районі Вомеро. Мене загартувало те, що я рано почала працювати.
Якою є українська громада в Італії. Чим вона живе та які її слабкі та сильні сторони?
Це гарні люди, які щиро вболівають за Україну, стараються всіма силами допомагати військовим. Я знаю цю громаду тільки з кращого боку.
На сьогоднішній час, підозрюю, ви остаточно вирішили будувати своє майбутнє в Україні. Які плани на майбутніх кілька років та чи продовжите свій шлях в напрямі політичної кар’єри?
Так, я планую жити в Україні. Здійснила мамину мрію – отримала вищу освіту на батьківщині. Моя економічна освіта вже стала мені в пригоді, разом з друзями відкрила бізнес, зараз це в минулому, бо я надала перевагу волонтерській діяльності.
В Україну зі мною повернулися діти, вони навчаються в звичайній українській школі. Мої рідні постійно мені допомагають, з дівчатами відвідуємо сиротинці, притулки, а чоловік дуже хотів йти на війну, та ми вдвох розуміємо, що більше допоможемо працюючи тут.
Ось так міняється прибудинкова територія біля приміщення Благодійний Фонд "Уляни Кузик", в якому буде відкрито надзвичайно важливий проект для міста та львів'ян "Соціальне кафе Базилік".
Уляна із подругою Уляною Дорош, разом вирішили зайнятись цією справою.
Від області був оголошений конкурс соціальних проектів і вони, подали заявку від Благодійного Фонду. Мета проекту в тому, щоб створити соціальне підприємство і взяти на роботу незахищені категорії населення, а виручені кошти мають іти на діяльність фонду.
