Анастасія Петришак: відданість улюбленій справі стала запорукою успіху!
Магнетизм Анастасії Петришак, повнота звучання, надзвичайно точна інтонація, бездоганна технічна майстерність гідні захоплення. Її сила і вогонь перетворюють кожен концерт в шедевр!
Музична кар'єра Анастасії Петришак увінчалась всесвітнім успіхом. Щоправда, цьому передував нелегкий переїзд в Італію, адаптація, наполегливе навчання, зарахування до найпрестижніших музичних навчальних закладів та співпраця з зірками світової музики.
Любов до скрипки не давала зупинятись та занепадати духом в найважчих періодах життя.
Анастасія не забуває своє коріння та люб'язно ділиться своїм життєвим досвідом з читачами Української діаспори в Італії.
Дізнавалась Ірина Козак ексклюзивно для uadiasporaitalia.com.
Анастасія, доброго дня! Для того, щоб продовжити музичну освіту Ви переїхали в Італію. Розкажіть, будь ласка, з чого все почалося? Як проходила адаптація та з якими труднощами зіткнулись у новій країні?
Моя зустріч з музикою відбулась у віці п'яти років, коли батьки записали мене разом з братом в музичну школу. Інструмент вибрав брат, а я, звичайно, слідувала його прикладу. Це було фортепіано.
Через три роки, одного дня прогулюючись центром міста, я почула гру вуличного скрипаля. Мене настільки вразила його гра, інструмент, звук, мелодія, а грав він, до речі, «Чотири пори року» Вівальді, що я собі сказала: хочу грати на цьому інструменті! Після цього, батьки перевели мене на курс скрипки. Саме ця подія перевернула і визначила все моє життя!
Викладачем до якого мене назначили була Марта Іванівна Калинчук. Від того першого дня вона завжди зі мною. Давши мені солідну технічну базу, вона зробила все, щоб я полюбила скрипку та зрозуміла, що моя доля - це виступи та концерти. Також я мріяла про викладацьку роботу, - у всьому хотіла бути як Марта Іванівна.
У віці одинадцяти років я переїхала на навчання в Італію, здавши успішно екзамени в Болонську консерваторію. Проводячи весь час в колі музикантів, мені було легше адаптуватись до нового середовища.
Уявіть собі дитину з України, яка говорить тільки українською, а тут зразу три іноземні: італійська, французька і англійська. В голові все плуталось. Але як завжди мене виручала моя скрипка.
Закінчивши в чотирнадцять років середню школу, я поступила в музичний ліцей і переселилась в місто Парма. Для мене це була дуже емоційна подія, адже тут навчався великий Паганіні. Звичайно було дуже важко. Доводилось, приходячи з лекцій додому, самій готувати, робити закупи, прибирати. Батьки залишились жити в Болонії.
Але і тут моя скрипка була завжди мені на допомозі.
Закінчивши ліцей з відзнакою, здавши вступні екзамени, поступила на навчання в престижну Інтернаціональну Академію «Вальтер Стауффер» у клас Сальваторе Аккардо. Це було великим досягненням у моїй студентській кар'єрі. Аккардо був моїм наставником на протязі восьми років і залишив у моєму житті значний слід, допомігши сформуватись не тільки як музиканту, але і як людині.
Одночасно почала навчатись в Інституті Монтеверді у Кремоні. Це місто мене заворожило. Тут на кожному кроці, у кожній вітрині були скрипки. Кремона - єдине місто світу де налічуються більше двохсот скрипкових майстрів, Музей скрипок, де я і почала згодом працювати.
Багато спогадів! Так пролетіли мої одинадцять років в Італії, завжди і всюди з моєю скрипкою, з моєю музикою. Мати мрію, мати щось таке що тобі дає радість, емоції, знайти свій шлях і слідувати йому - це велика цінність.
У досить молодому віці ви переїхали до Італії з Івано-Франківська. Що залишилось у пам’яті про рідне місто? Яким пригадуєте своє дитинство?
До Італії я переїхала в 2005 році. Але перша спроба була влітку 2004, коли мама привезла мене і брата подивитись Болонью - місто в якому вони планували оселитись. Брат залишився зразу, а мені не сподобалось. Все було не так як у нас в Україні. Влітку Болонья не дуже приваблива, розпечене на сонці каміння, мало людей, дітей практично не видно, батьки цілий день на роботі, я завжди сама і, звичайно, нудьгувала за своїм вільним життям в Україні, за друзями, за розвагами.
Мені настільки не сподобалось, що я сказала батькам, що тут жити не буду і що хочу повернутись в Україну. Характер у мене з дитинства впертий, тому батьки не змогли переконати мене залишитися. Я їм дуже вдячна за те, що завжди дозволяли мені самій вирішувати що робити. Через рік, підготувавшись морально, повернулась в Італію поступати на навчання в престижну консерваторію. Це була мета заради якої можна було закрити очі на речі, які мені не подобались. Звичайно мені бракувало всього, що я залишила вдома.
Сумувала дуже за моєю музичною школою, за вчителькою, за друзями, за моїм безтурботним дитинством, поїздками в село, походами в гори, в ліс, на річку. Тут все було інше.
Коли ви вперше усвідомили, що музика - справа вашого життя? Яким був ваш музичний шлях до всесвітнього визнання та чи вдалось на повну відчути смак дитинства, займаючись музикою з ранніх років?
Коли я почала уроки з Мартою Іванівною, майже з першого дня зрозуміла, що я хочу робити в житті. Я закохалася не тільки в скрипку, а також у викладачку. Музична школа стала місцем куди я спішила, заходячи в середину, я забувала про все на світі.
Для мене це був дім, храм, місце де я була сама собою, де я почувалась добре, щаслива і задоволена.
Марта Іванівна була строгою вчителькою, діти її побоювались, я інколи плакала, та вже тоді я усвідомила, що без музики, без скрипки, без цих емоцій я не зможу жити. Мене ніколи не заставляли грати, не примушували годинами не відходити від інструмента. Я ніколи не відчувала себе обділеною в дитинстві, навпаки - я була дуже гордою і щасливою, що в моєму житті є скрипка.
З перших днів навчання я брала участь у багатьох концертах, виступала на різних святах і в загальноосвітній, і в музичній школах. Мене це розважало і дуже подобалось. Звичайно, продовжуючи навчання, йдучи завжди вперед, музика стала невід’ємною складовою мого життя.
Ця професія вимагає дуже багато праці, кожноденних багатогодинних репетицій, постійного удосконалення. Чим дальше ти ідеш вперед, тим більше розумієш, що твоє життя вже не належить тільки тобі, що ти і скрипка стаєте одним цілим і музика - є твоє життя.
В дитинстві, коли ти починаєш грати на музичному інструменті і тобі це подобається, ти не відчуваєш, що приділяючи багато часу удосконаленню гри, тобі лишається мало часу на щось інше.
Коли я переїхала в Італію, з першого дня навчалась в спецшколах при консерваторіях, всі наші ігри, зустрічі, подорожі, розмови, все існування було пов’язане з музикою. В цьому був смак мого дитинства.
Вже в старшому віці прийшло розуміння, що багато речей я, можливо, не змогла зробити як звичайні діти. Йдучи вперед, працювати потрібно було все більше, і на особисте життя часу практично не залишалося.
Музикант, як і спортсмен, повинен завжди тренуватись, для нас не буває свят, вихідних, відпусток.
В моєму випадку, в шістнадцять років я почала співпрацювати з тенором Андреа Бочеллі, потрібно було поєднувати міжнародні гастролі, концерти, екзамени, перельоти. Але як я сказала раніше, це вже не залежить від тебе, це твоє життя і по-іншому ти жити не можеш.
Любов публіки, знання того, що ти можеш дарувати неперевершені емоції, що твоя гра допомагає багатьом людям забути будні, проблеми і на якийсь час бути щасливими - стимулює іти вперед та продовжувати працювати.
Чи знайома ви з українською музикою, фольклорними традиціями? Можливо вам подобається якийсь сучасний український гурт? Розкажіть про це.
З сучасних українських авторів дуже люблю Мирослава Скорика, його твори з гордістю часто включаю в свої концертні програми. З колективів мала щастя працювати з Національним Симфонічним Оркестром України - чудовий колектив, під керівництвом диригента Алліна Власенко. Ми запропонували київській публіці Концерт N6 Ніколо Паганіні. Це була незабутня співпраця!
Якщо б ви не стали відомою на весь світ скрипалькою, в якій сфері ви могли б себе уявити?
Оскільки без скрипки я себе уявити не можу, то друга сфера де я себе почуваю дуже добре це галузь освіти — викладацька діяльність.
З дитинства мені подобалось викладати, часто з іграшками я грала в школу, мої плюшеві учні часто слухали мої уроки гри на скрипці, я докладно їм все пояснювала. В молодших класах моя перша вчителька, коли покидала клас на декілька хвилин, часто залишала мене на своєму місці, і мені дуже це подобалось. Також Марта Іванівна часто просила мене провести короткий урок іншим учням, відчуваючи цю мою здібність передати іншому свої знання.
Вже в юному віці я знала, що рано чи пізно буду викладачем скрипки. Потім навчаючись у Сальваторе Аккардо, ця думка утвердилась в мені. Зараз я почала викладати в престижній «Yamaha Music School» в Швейцарії.
У своєму молодому віці ви стояли на одній сцені з всесвітньо відомими музикантами, вам доводилось грати на інструментах геніїв своєї справи. Які цілі ставите собі сьогодні та в чому бачите головну мету своєї діяльності?
Так, це правда, мені випало щастя працювати разом з зірками світового рівня, грати на найпрестижніших сценах світу і перед лідерами різних країн на міждержавних прийомах, подорожувати по всіх континентах.
Мені пощастило також грати на найкращих старовинних інструментах Страдіварі, Аматі, Гуарньєрі з колекції Музею Скрипок, грати на скрипці, яка на протязі сорока років належала самому Паганіні. У 2016 році в Генуі в театрі «Карло Феліче» я заграла на скрипці «Il Cannone» його Концерт N1. Незабутні відчуття та емоції, які не можливо передати словами.
Цілі? Звичайно продовжувати концертну діяльність, є проекти по дискографії, викладацька діяльність. В цьому році разом з однодумцями ми створили Асоціацію «Amato bene», яку я очолюю.
Метою цієї організації є поширення класичної музики серед широких мас населення, допомога музикантам донести їх працю і їх любов до більш широких кіл людей, особливо молодих.
У проектах є різні заходи, концертні програми, майстер класи у різних країнах світу.
Мені подобається завжди вивчати щось нове, на даний момент займаюсь вивченням німецької мови. Роботи дуже дуже багато і я щаслива, що можу реалізовувати свої цілі і допомагати іншим людям.
Сьогодні світ живе за законами глобалізації. З різних причин кожного дня в Італію приїжджають іноземці, серед яких чимало українців. Це не тільки заробітчани, але і студенти, молоді амбітні люди. Щоб ви хотіли побажати українцям в сонячній Італії?
На жаль, в цей період у зв'язку з пандемією на деякий невизначений час припинено діяльність усіх міжнародних організацій, закриті кордони і неможливий переїзд між країнами. Але я сподіваюсь, що в скорому майбутньому все повернеться на свої місця.
Що я хочу сказати молодим людям, учням, студентам?
Подорожуйте, їдьте навчатись у різні країни, набирайтесь досвіду, вивчайте різні мови, побачте світ і тільки тоді вирішуйте де ви можете краще реалізувати себе, в якій країні ваші здібності будуть оцінені краще, де ви будете відчувати себе щасливими. Бо тільки щасливі люди можуть бути успішними в новому майбутньому суспільстві.
Слідкуйте за творчістю Анастасії Петришак:
➜ Facebook: facebook.com/Petryshak.Anastasiya
➜ Instagram: instagram.com/anastasiya_petryshak
➜ YouTube: youtube.com/c/AnastasiyaPetryshak